Закон про нацбезпеку: що зміниться в оборонному секторі

Президент Петро Порошенко підписав “Закон про національну безпеку України”. Практично будь-який законопроект має загальну декларативну і “реальну” складові. Підписаний закон – не виняток. З загальними положеннями, де говориться про верховенство права, законності, суверенітет і аналогічні та очевидні речі, все зрозуміло. А що нового несе закон для оборонного сектору? Цим питанням на Обозревателе завдався експерт в сфері розвитку ВПК України Максим Глущенко.

Перш за все, посилена роль президента. Він є Верховним головнокомандувачем, оголошує війну та вводить воєнний або надзвичайний стан, приймає рішення про мобілізацію, видає укази, що стосуються оборони, очолює Раду національної безпеки і оборони, призначає і звільняє секретаря РНБО та його заступників, призначає і звільняє вище командування ЗСУ.

Також відповідно до прийнятого закону, з січня наступного року у військових з’являється цивільний міністр. Він призначається Верховною Радою за поданням президента. Також цивільними стають заступники міністра оборони. Такий стан речей – загальносвітова тенденція. Як відомо, в більшості демократичних країн ці посади займають саме люди без погонів. За кордоном це один з факторів цивільного контролю над військовими. Але у нас “чисто цивільний” міністр навряд чи очолить МО. Швидше за все, це буде вчорашній генерал, який зняв форму і перетворився на “цивільну особу”.

Схожа практика існує і за кордоном. Так, в США колишній військовий може зайняти пост цивільного міністра, але тільки через сім (!) років після звільнення зі служби. При цьому американці роблять рідкісні винятки. Наприклад, нинішній міністр оборони США Джеймс Меттіс отримав дозвіл комісії сенату і був призначений на свою посаду через три роки після звільнення зі збройних сил. Аналогічний дозвіл раніше отримував лише генерал Джордж Маршалл, який в 1950 році зайняв пост міністра оборони.

Напевно, і для нас на сьогодні такий крок буде логічним. У непростій ситуації на чолі Міністерства оборони бажано бачити людину, яка все-таки має досвід роботи у військових структурах. Навряд чи людина зі сторони може проконтролювати запеклих генералів. Цілком можливо, що цю посаду обійме нинішній міністр оборони Степан Полторак, який попередньо зніме погони.

На сьогодні начальник генштабу одночасно є і Головнокомандувачем Збройних Сил України. Згідно з новим законом, з січня 2021 року ці посади будуть розділені. Головнокомандувач Збройними силами призначатиметься президентом за поданням міністра оборони. Йому підпорядковується начальник генерального штабу, який призначається Президентом за аналогічною процедурою. Такі кроки впорядковують відносини самого Міністерства оборони і того ж генерального штабу.

Отже, що ми маємо, точніше будемо мати. На вершині “піраміди” – президент – Верховний головнокомандувачий, на якому всі найважливіші кадрові призначення і складова, яку можна умовно назвати політично-юридичною. За ним – міністр оборони, який зі своїми заступниками здійснює загальне оборонне планування, виконує завдання щодо ресурсного забезпечення Збройних Сил України та їх розвитку. Третя особа це головнокомандувач ЗСУ – найбільш високопоставлений військовий чиновник “при формі”, який безпосередньо керує військами. А генштаб є головним органом військового управління з планування оборони країни, стратегічного планування щодо застосування ЗСУ.

Крім цього, з урахуванням нинішніх реалій також працює Оперативний штаб, його очолює командувач об’єднаними силами в зоні конфлікту на Донбасі, який підпорядковується головнокомандувачу ЗСУ.

І ще про кілька важливих речей, прописаних в новому законі. Статтею 35 “Фінансове забезпечення сектору безпеки і оборони” визначено, що витрати на фінансування сектора безпеки і оборони мають бути не менше 5% запланованого обсягу внутрішнього валового продукту (ВВП). З них безпосередньо на оборону (тобто військових) має бути направлено 3%. В принципі, ці цифри відповідають нинішньому стану справ, в останні кілька років бюджети приймалися виходячи саме з таких показників. Але тепер закон чітко закріпив таку норму фінансування на майбутнє.

Ще нововведення – розділ III закону “Демократичний цивільний контроль”, який присвячений контролю над сектором безпеки і оборони з боку владних і громадських інститутів.

Найбільш цікавим тут можна вважати ст. 10 “Громадський контроль”. Громадяни України мають право через свої громадські об’єднання і особисто отримувати інформацію “з питань діяльності складових сектору безпеки і оборони” (за винятком тієї, що віднесена до державної таємниці та інформації з обмеженим доступом). Може проводитися громадська експертиза проектів законів, рішень, програм і т.д., результати якої представляються відповідним держорганом.

Що стосується пунктів, якими передбачена можливість “здійснювати дослідження з питань національної безпеки оборони, публічно презентувати їх результати, створювати для цього громадські фонди, центри, колективи експертів”, то вона носить доволі декларативний характер. Все це і так не було заборонено жодним законом. Всім перерахованим вище і так займалися і займаються десятки, якщо не сотні громадських об’єднань і експертів.

А ось положення про те, що “органами сектора безпеки і оборони мають видаватися “Білі книги” або інші аналітичні документи (огляди, національні доповіді і т.д.), можна тільки вітати. Наприклад, Міністерство оборони щорічно презентує таке видання на своєму сайті. І треба сказати, що для експертів, журналістів і тих, хто цікавиться військовою тематикою, такі аналітичні документи становлять чималий інтерес.

Є ідея або
бажання допомогти?

Залишайтеся на зв'язку і підписуйтесь на нашу розсилку