Навіщо Туреччині російська зброя

Санкції США проти Туреччини і закриття авіабаз НАТО на турецькій території. Такі наслідки очікуються після завершення угоди між Туреччиною і Росією на постачання російських зенітно-ракетних комплексів (ЗРК) С-400 «Тріумф». Цей контракт супроводжується скандалами, які йдуть за наростаючою вже не перший місяць, пише в Новом Времени експерт у сфері розвитку військово-промислового комплексу України Максим Глущенко. Днями німецьке видання Die Welt навіть припустило, що придбання С-400 може стати для Туреччини «точкою неповернення», після якої Анкара покине лави союзників Заходу. Сам контракт був укладений ще в грудні 2017 року і відтоді США неодноразово критикували угоду, обіцяючи виключити турецькі компанії з консорціуму, який бере участь у виробництві винищувача F-35, а також не поставляти цю бойову машину Туреччині та вислати турецьких пілотів, які навчаються в США. Хоча Туреччина є важливим партнером в програмі Пентагону (вартістю понад 420 мільярдів доларів) з виробництва винищувачів F-35.

Що зроблять американці у відповідь на російські поставки, стане відомо дуже скоро. Як пише агентство Bloomberg, в рамках закону CAATSA (Про протидію противникам Америки через санкції) з трьох можливих санкційних пакетів уже визначено один. Але чому Анкара, будучи з 1952 року членом НАТО, грає на нервах найвпливовішого союзника з Альянсу?

Причин тут, по-моєму, кілька. Перша і найважливіша — геополітична. Тріщина у відносинах між країнами виявилася лише після невдалого державного перевороту в Туреччині в 2016 році. Тоді Вашингтон відмовився видати Анкарі громадського діяча Фетхуллаха Гюллена, якого турецька влада називала ідейним натхненником заколоту. Потім був обмін «люб’язностями»: арешт в Туреччині американського пастора, введення американських санкцій проти турецьких міністрів-силовиків, затримання турецьких громадян, які працювали в американському посольстві, припинення видачі туркам американських віз і т. д.

Але крім перерахованого вище розбіжностей вистачає: кардинально протилежні позиції щодо курдської проблеми, переносу американського посольства з Тель-Авіва до Єрусалиму, щодо американських санкцій проти Тегерана… У підсумку, президент Ердоган вирішив продемонструвати свою незалежність в найбільш неприйнятній для американців формі: країна-член НАТО купує зброю у країни, яка знаходиться під американськими санкціями!

Друга важлива причина. Конкуренція на міжнародному ринку озброєнь висока. Лідери в цьому бізнесі твердо тримають свої позиції десятиліттями. За даними щорічної доповіді Стокгольмського міжнародного інституту досліджень миру (SIPRI) перше місце традиційно у США (до 36% світового обсягу поставок), друге у Росії (21%), на третьому — Франція (6,8%). В цьому випадку росіяни зробили все, щоб зацікавити турецьку сторону, запропонувавши дійсно економічно привабливі умови. Сума угоди 2,5 мільярда доларів, з яких 55% покривається російським кредитом. Також контракт по С-400 передбачає «часткову передачу технологій» Туреччині.

І тут треба згадати про те, що ще шість років тому турки обговорювали покупку американського протиракетного комплексу Patriot. Але не склалося: турецьку сторону не влаштувала ціна, та й Вашингтон відмовився ділитися технологіями. Після цього Туреччина почала переговори щодо систем протиракетної оборони з іншими країнами. У 2015 році було зроблено чергову спробу: тендер на закупівлю системи протиракетної оборони великої дальності виграли китайці. Сума угоди 3,4 мільярда доларів з передачею технологій Туреччині. Реакція США була негативною, і тендер анулювали. А потім в Анкарі відбулася така вигідна для Росії спроба військового перевороту.

На сьогоднішній день обидві сторони отримують свої бонуси: Росія зміцнює становище на міжнародному ринку озброєнь, а Туреччина в особі Ердогана демонструє свою незалежність від США.

ЗРК С-400 «Тріумф» (проводиться концерном «Алмаз-Антей») був прийнятий на озброєння в 2007 році, тоді ж він заступив на бойове чергування в підмосковній Електросталі. Російська сторона заявляє, що ця зенітна ракетна система великої і середньої дальності здатна «ефективно відбивати масовані удари всіх сучасних і перспективних засобів повітряного нападу, в тому числі літальних апаратів, виконаних за технологією „стелс“ в умовах інтенсивної вогневої та радіоелектронної протидії». У ракет вертикальний пуск, що дозволяє обстрілювати цілі на 360°. У 2015 році Росія розмістила С-400 на своїй базі в Сирії. Про «Тріумф» часто пишуть в медіа, але перевірку в реальних бойових умовах цей комплекс ще не проходив, а тому судити про його ефективність передчасно.

Туреччина — не перший іноземний покупець С-400. У 2015 році було підписано угоду про постачання «Тріумфу» Китаю на суму близько 3 млрд доларів, а в жовтні минулого року стало відомо про те, що Індія витратить на закупівлю С-400 понад 5 млрд доларів.

Правда, у випадку з Китаєм не обійшлося без НП. У грудні 2017 року «при доставці комплектуючих» для ЗРК С-400 морським шляхом судно-перевізник потрапило в сильний шторм, в результаті чого, як заявлялося офіційно, було пошкоджено «допоміжне майно». Правда, потім стало відомо, що для порятунку китайського контракту довелося виготовляти і відправляти замовнику «допоміжне майно» у вигляді нової партії ракет, замість пошкоджених.

Поки всі спроби США заблокувати постачання С-400 Туреччини закінчилися нічим. Припускаю, що санкції, про які буде скоро оголошено, ситуацію не виправлять — для Ердогана це буде справою принципу (після того, як поставки С-400 було розпочато, турецький лідер назвав угоду з Росією «найважливішою угодою в історії сучасної Туреччини»).

Ревізія ж турецько-американських відносин можлива лише при зміні перших політичних фігур у Вашингтоні та Анкарі. Але якщо в Америці цей сценарій цілком вірогідний в ході чергових президентських виборів, то в Туреччині в найближчі роки навряд чи можливий.

Є ідея або
бажання допомогти?

Залишайтеся на зв'язку і підписуйтесь на нашу розсилку